«Жінка в індустріальному місті»: історії жінок, які стикалися із сексизмом

Про реальні історії жінок, які стикалися із дискримінацією та сексизмом, можна дізнатися на фотовиставці «Фемінізм в індустріальному місті». Виставка відкрилася у Запоріжжі 21 травня. Її організатори поставили собі на меті показати через художні образи проблеми, з якими стикаються жінки та феміністичній рух. Радіо Свобода розпитало організаторок та гостей фотовиставки, з якими проявами сексизму вони мали справу, та записало їхні історії.

Наргиза Шкроботько, студентка, координаторка проекту «Яфа – фемінізм у Запоріжжі»:

Наргиза Шкроботько, студентка, координаторка проекту «Яфа – фемінізм у Запоріжжі»
Наргиза Шкроботько, студентка, координаторка проекту «Яфа – фемінізм у Запоріжжі»

– У Запоріжжі я відчувала не пряму дискримінацію, а швидше сексизм у так званих «м’яких» або побутових формах. Тобто, я зустрічалася із упередженим ставленням до жінок. Та, мені здається, що кожна жінка із цим зустрічалася. Ідеш собі вулицею у сукні, а тобі кричать щось навздогін. Або, я пам’ятаю, прийшла влаштовуватися на роботу, а мене не сприймали серйозно, мовляв, якась дівчинка маленька прийшла і щось намагається доводити. Були певні такі прояви, жести не дуже пристойні. Це викликає сильний дискомфорт, бо окрім загального неприйняття, тебе ще й принижують за ґендерною ознакою.

І от таких от проявів сексизму було дуже багато за той час, відколи я проживаю у Запоріжжі. Я вже третій рік живу тут. Прямої дискримінації немає тому, що я зараз студентка, і у нас на факультеті хороші викладачі. А ось викладачі з інших факультетів нам казали: «Навіщо вам дівчаткам це мистецтво, якщо вас цікавлять тільки обручки, прикраси і все таке? Навіщо вам знати щось про мистецтво?».

Хоч нам і не знижували бали, але слухати таке на лекціях було неприємно. І це притому, що університет, мені здається, це доволі безпечний і демократичний простір.

Богдана Стельмах, журналістка, громадська активістка

Богдана Стельмах
Богдана Стельмах

– Я проживаю у Запоріжжі кілька років. У самому місті із сексизмом не стикалася, але загалом по житті – так. Зокрема, із дискримінацією при працевлаштуванні. Це було, коли моїй дитині було два з половиною роки і я прийшла в редакцію однієї із газет влаштовуватися на роботу.

Мені прямо, звичайно, ніхто нічого не говорив, але натяками дали зрозуміти, що: «ось в тебе мала дитина – ти будеш ходити у відпустку або на лікарняний, або з інших причин; а раптом ти захочеш іншу народити…».

Фото з виставки
Фото з виставки

Є такі моменти. Вони, на превеликий жаль, до цих пір існують у суспільстві. При тому, що це, скажімо, подвійні стандарти, бо з одного боку, суспільство каже: «народжуйте більше дітей», а з другого боку, «народиш і тобі далі ходу немає». Тому, за цими усіма тирадами – що у нас низька народжуваність у суспільстві; що треба, щоб більше жінки народжували – жінкам, насправді, не створюють умови для того, щоб вони могли самі себе реалізувати. Спочатку створіть умови, якось стимулюйте методом пряника, а не батога.

Наталя Лобач, урбаніст, громадська активістка

Наталя Лобач, урбаніст, громадська активістка
Наталя Лобач, урбаніст, громадська активістка

– Мені здається, якщо ти народжуєшся у пострадянській країні, то сексизм – це те, що є за замовчуванням, тобто, якщо ти дівчина, то ти маєш обмежене якесь коло реалізації, обмежене коло професій, де ти можеш брати участь.

Якщо, наприклад, я заходжу в той же магазин техніки, то мені все одно починають розповідати саме як дівчинці, тобто я за замовчуванням не розумію, що тут відбувається. Або якщо щось, пов’язане з автомобілями, наприклад, до мене починають говорити такою мовою ніби як для людини трохи недалекої і якось на пальцях, що називається пояснювати. Так само в сфері дизайну стикаюся із тим, що якщо чоловік, то він, що називається, менсплейнінг (від. Mansplaining, коли чоловік розмовляє з жінкою у поблажливій, самовпевненій манері, пояснює щось у спрощеній формі – ред.) – пояснює мені, жінці, істоті, яка розуміється на дизайні як на квіточках, скажімо, як воно має бути.

Це перші приклади, що приходять в голову. Це не те, щоб «жах – жах», а про те, що, принаймні, треба якось говорити про це, якось акцентувати, щоб ми розуміли, куди нам рухатись.

Я завжди наголошую, що це рух не тільки до того, щоб жінкам було легше. Це рух у бік того, щоб взагалі суспільство було органічнішим і комфортнішим для чоловіків так само. Щоб вони розуміли, що це рівні можливості і для них також, тобто на них не звалюється як в патріархальній системі все, що треба робити, щоб це чоловіки робили; що є така гармонія, відчуття того, хто може зробити конкретну справу – чоловік або жінка, хто потягне це все від дуже простої роботи як миття посуду, яке зазвичай сприймається як жіноча робота, до великих посад в державі, які знов таки прийнято сприймати, як чоловічі.







Джерело статті: “https://www.radiosvoboda.org/a/29954929.html”