Радянський темник: як загинула дівчина-міліціонер


Микола СУХОМЛИН, Харків

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Десять років тому на околиці міста Чугуїв Харківської області ще стояла невеличка хата. Сьогодні від неї лишилися тільки спогади. А двадцять років тому тутешнє приміщення було сповнене розмаїттям жалібних голосів, плачу та розпачу. Тут ховали молоду, вродливу дівчину. Батьки заплаканими очима дивилися на свою доньку, якій більше не судилося тішити їхні серця…

Через кілька днів до хати, де мешкали батьки Віри, завітали двоє у штатському. Сухо привіталися та задля пристойності запитали про життя-буття. Щільно зачинили за собою двері і не питаючи дозволу сіли біля столу.

- Співчуваємо, — сказав один із них. – Але просимо вас на цю тему не розмовляти зі сторонніми людьми, журналістами та навіть родичами. Запам’ятайте – стався нещасний випадок. У противному випадку за наслідки не ручаємося: відділ міліції, а також його керівництво мають працювати спокійно…

Бандит стріляв не в неї — він стріляв у міліцейську форму. Кулі призначалися чоловіку з борідкою, що гуляв у дворі з рудим собакою, двом дівчиськам-десятикласницям, які проходили в цей момент повз універсаму в Харкові, і ще кому-небудь, але тільки не їй, Вірі Алфимовій, старшому сержанту харківської міліції.

Історія нападу на інкасаторів, що мала місце на початку 80-х в одному з центральних районів Харкова відома не тільки у місті. В одній з центральних газет був опублікований резонансний репортаж з нічною погонею, пострілами вслід блакитним "Жигулям", звірячим убивством свідка-спільника – усе, як мовиться, у кращих традиціях детективного жанру. Відомий і фінал: один злочинець присуджений до розстрілу, інший – до 10 років позбавлення волі. Вірі Алфимовій було присвячено лише кілька рядків: закінчила чергування, але перестрілка поруч з інкасаторською машиною змусила (слово то яке!) її повернутися, до того ж, у порушення інструкції, при ній не виявилося зброї. І більше ні півслова – ні про неї, ні про те, чому, за які такі заслуги Президія Верховної Ради СРСР нагородила "порушницю інструкції" бойовим орденом Червоної Зірки. Чому батькам заборонили згадувати про свою дочку навіть сусідам, мотивуючи це протягом десяти років таємницею слідства.

Ні, я не був тоді поруч з нею, але були інші, знайомі і незнайомі люди, з розмов з ними удалося відновити, як і що відбулося тоді…

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Ранком Віра встала раніше: треба було забігти в сусідню кімнату гуртожитку, де жили Рая та Тоня, — попросити Раїсу купити в буфеті меленого перцю батькам у село. Рая вже прокинулася, а Тоня Хохлова, їй на дев’яту, була ще у ліжку.

Віддала гроші на перець і втекла: о 7.30 у відділенні розвід, о восьмій, коли відкривається універсам, треба було бути на робочому місці.

Віра мешкає в гуртожитку ткацької фабрики з тих пір, як приїхала у Харків після десятилітки. Чесно сказати, мріяла зовсім не про професію ткалі. Уся рідна школа знала, що Алфимова буде юристом. Але в юридичний її не прийняли ні в це літо, ні наступне. Довелося займатись іншим. За рік Віра так опанувала ткацький верстат, що навіть досвідчені робітниці, які вчили Віру з ним поводитися, дивувалися, як спритно все в неї виходить. А руки у Віри були красиві та сильні. На маминій фермі будь-яка, найноровистіша корова стояла у Віри під час доїння немов по команді "Струнко". І картоплю Віра підсапувала так, що за нею не поженешся, за прядку сяде – нитка тонка і пухнаста виходить. А потім з тієї вовни пінетки сину подруги в’язала.

Так що сильні Вірині руки на ткацькій фабриці у нагоді стали. У кімнаті гуртожитку жили вони вдвох зі Світланою Романенко. Але в "комуні" їх було четверо, ще Рая і Тоня із сусідньої кімнати. Різні вони всі. Але дивно зійшлася Віра, спокійна, рівна, на перший погляд повільна, із рвучкою Світланою, швидкою в рухах, вибуховою. З Тонею їм добре гулялося по околиці Харкова. Вулички з невисокими будинками і маленькими магазинчиками вони обійшли уздовж і поперек. А з Раїсою бігали по ранках до роботи: форму треба було тримати, сміялася Віра, нічого розпускатися.

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Коли кілька років тому у прохідної фабрики повісили оголошення про набір до міліції, Віра вирішила: "Йду!". І це пролунало прямим продовженням її шкільного "буду юристом".

Легко сказати "йду"... Кому ти там потрібна, здивувалися в парткомі, куди дівчина прийшла за направленням, — там хлопці потрібні. Це було, звичайно, правдою, хоча не тільки тому Віру відговорювали. Не хотілося втрачати одну з кращих ткаль, ділового комсорга ткацького виробництва, надійного громадського працівника. А Віра у відповідь: "Відзнакою ЦК ВЛКСМ за відмінну роботу з охорони суспільного порядку нагороджували?" А почесною грамотою – за допомогу дитячій кімнаті міліції? Не випадкове ж моє рішення..."

Пізніше замполіт відділення Микола Васильович Савчуков запитає Віру: чому все-таки обрала міліцію? Вона зніяковіло посміхнеться: не люблю несправедливості.

О піввосьмій розвід: кожний наряд отримує персональне завдання. Вірі воно відоме: чергування в універсамі з ранку і до самого вечора. До приїзду інкасаторів. Цей момент найбільш відповідальний: весь виторг, що зібрався за день, інкасатор складає у свій мішок, а Віра повинна його супроводжувати до виходу з магазина, закрити за ним двері, і лише тільки тоді чергування можна вважати закінченим. Але ж до цього ще так далеко!

Натовп в магазині та біля нього. Особливо Вірі шкода дітей. Стоять у чергах з батьками, скиглять. Якось у гущавині людей побачила Віра дівчатко років трьох-чотирьох. "Ти чия?" – запитували жінки оточивши дівчинку. "Маамина", — плакало дівчатко. Зодягнута вона була в брудне, порване платтячко, замурзана, і "мама", судячи з усього, зовсім не квапилася її відшукувати. Шукали, повідомляли по трансляції, але так і не знайшли.

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Привела Віра дівчинку в гуртожиток. Разом із Світланою помили її, почали годувати.

- Суп будеш? – запитала Віра.

- А що це таке?

Отут і зрозуміли: нормальної їжі дитина в очі не бачила. Нагодували, і Віра збігала в "Дитячий світ", де придбала нове платтячко. А Світлана тим часом дізналась, що дівчинка живе з мамою, що до них щодня приходять якісь чоловіки, а потім б’ються один з одним.

- Господи, ну як її віддавати? Може, у себе залишимо?

Але розважлива Світланка правильно відповіла: не можна, сама знаєш, так що доведеться вести до відповідного закладу. Відвели, а серце потім довго щеміло.

…Зазівалась сільська жінка, задивилася на розмаїття товарів, і не помітила, як злодюжка тягне із сумки гаманець. У ганчірку зав’язаний, з карбованцями і десятками, що призначалися для коштовного придбання. Чомусь бачиться Вірі в цій жінці мама, худенька, маленька, беззахисна, — як востаннє на вокзалі, коли Віру проводжала з відпустки до обласного центру.

Зазвичай її проводжав брат на вантажівці (почасти стартували не з Чугуєва, а з іншого села). Дванадцять кілометрів до станції потрібно або пішки здолати, або на возі. Брат не зміг, тож довелося з матір’ю їхати на хурі.

День проводів видався мрячним. Сік дрібний дощ з сильним вітром. Мати закутала Віру у тепле, і всю дорогу оберталась: чи не застигла та? А сама посміхалась Вірі, померзлими пальцями притримувала біля горла клейонку, яка постійно сповзала. Кінь щулив вуха на незрозумілий шурхіт застиглої клейонки, і вони всі боялися, що ось він злякається та понесе. А по їх байраках гонку влаштовувати — у мить можна перевернутися разом із возом.

Одначе до станції доїхали години за дві і на поїзд не запізнилися. Швидко перетягнули у вагон Вірині дрібнички — вона везла до Харкова багато грибів, яблук, інших сільських харчів — дівчат побалувати...

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Дощ не вщухав і, напевне, здалася мама Вірі з теплого вагону такою маленькою та покинутою на порожньому пероні, що вона вискочила в тамбур:

- Мамо, не захворій! Замотуйся краще, як поїдеш...

А мати в той момент й сама не могла зрозуміти: дощ чи сльози бігли по її обличчю. Так і проплакала увесь зворотній шлях, чуло, видно, біду материнське серце...

Три години. Від магазину до гуртожитку одна зупинка. Світланка сьогодні з ночі, домовилися пообідати разом. Суп гарячий вже на столі, й картопля в каструльці. Дуже полюбляє Віра картоплю з огірками, і смажену, і цілу, зварену. Пообідали швидко, домовились наступного дня на кухні повозитися, добре що обидві вихідні, а Віра рецепт надзвичайно смачних пиріжків дістала. Віра взагалі кулінарка рідкісна. Тиждень тому пекла безе у вигляді грибочків, так Рая з Тонею кілька штук для оздоблення на столі лишили.

- А завтра ще кращі випечемо, — пообіцяла, встаючи з-за столу, Віра. — Два вихідні попереду, добре як!

- Тебе коли чекати? — спитала Світланка.

Віра вже зодягла своє сіре пальто із стьобаної плащовки, приладжувала перед дзеркалом берет.

- Зараз до відділу побіжу, бюро в мене, потім, у магазин, до інкасації. Ну все, щастя.

Світланка знає: на другому поверсі, біля телефону-автомата Віра зупиниться. Чи подзвонила Сергію? Ні?

Сергій також працює в міліції, тільки в сусідньому відділенні. Якось рік тому його з товаришем послали до універсаму. Вони були в штатському і майже одразу натрапили на людину, яка торгувала хутряними шапками. Біля неї зібралося чимало людей. Сергій протиснувся до продавця: "Пред’явіть ваші документи!"

- У чому справа? — обурено закричав той.

- Я що, не маю права свою шапку продати!

- І скільки їх у Вас, своїх? — спокійно спитав Сергій. Людей навколо побільшало. Сергій побачив, як крізь натовп до нього пробивається дівчина у пілотці, з сержантською нашивкою на погонах. Він і раніше бачив її в магазині, знав, що звуть Вірою.

Вона нарешті продерлася до Сергія, стала поруч і неголосно запропонувала обуреному "продавцю": "Ходімо до чергової кімнати". І скільки сили було в її голосі, стільки спокійної впевненості, що той обм’як і опустивши голову, пішов за нею. Сергій проводив її поглядом, покрутив головою: ну, дівча!

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
І потім, коли вони зустрічались вже не тільки по роботі, дивувався Сергій її спокійній, упевненій силі. М’яка, жіноча, здавалося, вона у всьому погоджувалася з ним, в їх дуеті він був ведучим. І все ж частіше виходило, як пропонувала вона. Неважливо, про що йшла мова — який фільм подивитися або, серйозніше, чи поступати цього літа в інститут?

Будемо робити, наполягала вона. Обов’язково в юридичний. У Сергія за плечима технікум, вона закінчує середню школу міліції, обоє на оперативній роботі — нехай тільки спробують не прийняти, жартівливо пригрозила вона.

Сергій побоювався за літературу. Школу давно закінчив, багато чого забулося. Віра притягла йому купу блакитних зошитів — свої шкільні твори. Удома Сергій гортав сторінки, написані розбірливим почерком Віри. Ось її рукою на обкладинці крупно виведено: "Грязновик". А нижче, тією ж кульковою ручкою намальована кумедна мордочка у червоноармійській будьонівці. Значить, у цьому зошиті — на "комсомольську" тему.

Та це і не твори зовсім були, швидше Вірині замітки "з приводу", думки, які вона поспішала записати, щоб не забути.

По-особливому Віра відносилась до Єсеніна. Вона не читала Сергію вірші вголос, соромилась, але про себе... І таке в неї обличчя ясне ставало, очі голубішали ще більше, і, як завжди у хвилину сильного хвилювання, вона прикладала долоню до щоки. Таку Віру мало хто знав, просто йому, Сергію, вона не соромилась відкриватися. І тоді він з подивом розумів, що зовсім, ну зовсім мало знає цю симпатичну дівчину.

Вони планували — як будуть вчитися, де жити. Одного разу вона сказала:

- Знаєш, Сергію, мені кімнату пропонували. Ми зі Світланкою збігали, подивились, навіть пофантазували, як меблі розставляти... І весело додала:

Тільки я відмовилась. Знаєш, у нас один міліціонер з сім’єю у приватній мешкає. А для мене це не спішна справа, в мене ж гуртожиток, правда? — вона зазирнула у його вічі...

Партбюро закінчилось близько вісімнадцятої години. Віра пішла до чергового по відділенню доповісти, що повертається на пост, узяти пістолет, який здала перед початком бюро. Чергового не знайшла, повідомили, що пішов обідати. Він був зобов’язаний на цей час лишити ключі від сейфу, але, схоже, забув. Віра пішла не одразу, пошукала його про всяк випадок у кабінетах. Зайшла до Петра Васильовича Шевченко, дільничного інспектора, Михайла Івановича Коржова, заступника начальника відділення. "Ти що, Вірунчику?" – спитав її Петро Васильович. Вона була улюбленицею Шевченко, він усе "погрожував" віддати її заміж – ось щастя, говорив, комусь дістанеться!.. "Вірунчик" посміхнувся обома своїми ямочками на щоках, але навіщо зайшла, не сказала. Не хотіла підвести чергового? Побоювалася: почнуть тягати людину, стягнення потім…

Можна лише здогадуватися, чому вона пішла на чергування, не отримавши зброю. У будь-якому випадку, вже за десять хвилин Віра була в універсамі.

О 20.00 магазин зачинив двері. Касири потяглися один за іншим здавати виручку в центральну касу. На вулиці запалали ліхтарі. Вечір був холодним, і, хоча сніг ще не випав, вітер, льодяний, північний, пронизував до кісток. Звичайно ж, у теплому, світлому приміщенні магазину ніхто не міг припустити, що в ці хвилини відбувається надворі.

У найближчому до магазину під’їзді стояли двоє. Вони дістали пляшку, похапцем випили. Потім розійшлися. Один, у міліцейській формі, з чорним дипломатом у руці зупинився за кутом, у десятьох метрах від вузької дерев’яної двері, звідки інкасатори виносили гроші.

Другий перейшов вулицю і опинився біля сусіднього будинку, зливаючись з темною стіною.

Касири рахували та спаковували гроші, а Віра подзвонила Сергію. Вони трішки посперечалися, чи приїжджати йому в магазин (як було не раз), щоб проводити її додому, або зустрітися наступного дня: у обох вихідний. Спочатку Сергій зайде в гуртожиток, "на пиріжки", потім вони погуляють.

- Ой, Сергію, забовталась я з тобою, інкасатори йдуть…

Якби було можна зупинити цю хвилину!

Радянський темник:= як= загинула= дівчина-міліціонер
Інкасатор Василь Іванович Новиков вийшов з білої "Волги" із щасливим номером 24-33. Зайшов у магазин, привітався з Вірою, з касирами, узяв важкі мішки з виручкою. Віра дещо допомогла йому, провела до дверей, попрощалась. Закрила двері – усе, чергування закінчилося – і пішла вдягатися.

Вона пройшла двадцять метрів від двері до кімнати міліції. Полегшено зітхнула: як добре, що все закінчилося, такий довгий видався день. Встигла всунути руки в рукава і в цей час почула безладні постріли на вулиці. Назад, до дверей! Ці двадцять метрів вона пробігла за кілька секунд. Відкрила двері і… побачила людину в міліцейській формі, яка через скло передніх дверцят стріляла в інкасатора.

І Віра зовсім не по-міліцейські скрикнула "Що ви робите?!" замість необхідного "Стій!". Водночас права рука потяглася до кобури. Але не встигла: "міліціонер" різко повернувся на зойк і впритул, з метрової відстані, вистрілив в неї з пістолета.

Це їй він віддає чотири кулі, що лишилися в обоймі, це її поштовхом відкидає до стіни будинку, це вона сповзає по шорсткуватій поверхні і потилицею вдаряється о проморожений асфальт…

- Вона врятувала мені життя, — сказав Ігор Олександрович Кондратенко, той самий свідок злочину, який вийшов погуляти зі своєю собакою. – Я почув постріли, побіг до магазину і в цей момент побачив спрямоване на мене дуло пістолета і почув, вибачте: "Відвернися, падлюко!". Я кинувся вбік, не знаючи, що обойма вже порожня, що кулі, які призначалися мені та двом школяркам, які підходили з іншого боку, вже дісталися Вірі Алфимовій…

Кондратенко встиг побачити блакитний "Жигульонок", в який бандити кинули мішок з грошима та сіли самі. Запам’ятав навіть пару номерних цифр. Він зупинив зустрічну міліцейську машину, описав прикмети нападників. Зрештою, завдячуючи цьому факту, злочинців було затримано трохи згодом.

А потім Кондратенко повернувся до будинку і лише тоді побачив дівчину, яка лежала на землі в сірому пальто, якій дісталися "його" кулі.

…Світланка чекала Віру до одинадцятої. Картоплю з м’ясом загорнула у ковдру, щоб не охолонула. Потім все – вирішила, що Віра одразу після чергування поїхала до родичів. Раніше так, без попередження, вона не їздила, проте мало чого…

Вранці прокинулася, накинула халат, спустилася вниз за газетою. Вахтер тьотя Соня дивилася на неї крізь окуляри круглими, порожніми очима.

- Ти нічого не знаєш? Зовсім нічого? Вірочку вбили…

"Ні!" – крикнула Світланка і побігла дзвонити в міліцію.

- Я хочу про Віру Алфимову дізнатись… Вона додому не прийшла.

У слухавці мовчали.

- Це… правда?

- Так, — здавлено відповів чоловічий голос. – Не вберегли…

Світланка знала, що за цим "не вберегли" стоїть. Віру давно хотіли звільнити від інкасації. Усього у відділенні з паспортистками та дитячими інспекторами було п’ять жінок. Але Віра відповіла: "Чому це хлопці мають за мене працювати? Я знала, на що йду…".

До останньої секунди вона знала, на що йде. Пізніше друзі, потайки аналізуючи надзвичайну ситуацію, скажуть: Віра могла лишитися живою. Чергування закінчилося, запобігти злочину вона не могла. Навіть відкривши двері та побачивши, що в інкасаторів стріляли, вона могла зачинити двері та зв’язатися з відділенням, викликати спецпідрозділ. І ніхто, жодна людина, не осудила б її за це. Але, розпахуючи двері, вона побачила: навколо люди, вони можуть загинути, — і зробила ще один крок. Назустріч своїй смерті та безсмертю.

Ховали її на сільському цвинтарі за кілометр від рідного будинку. Прийшов Ігор Олександрович Кондратенко, дівчата-школярки, врятовані Вірою від куль, подруги-ткалі, з якими вона трудилася поруч, і весь гуртожиток, де жила. З роботи прийшли бабусі вахтерки, вони дуже любили її, тому що Віра вміла слухати їх як ніхто. І в повному складі – відділення міліції, де працювала вона останні роки свого життя.

Прощалися з Вірою батько, не стара ще людина, високий, худорлявий, з порізаним зморшками обличчям, і мати, маленька і зовсім змертвіла від горя. Як могли, підтримували її Світлана, Тоня і Рая. Стояв поруч, немов скам’янілий, Сергій. Сьогодні в нього був день народження, а ранком Світлана віддала йому подарунок, який Віра приготувала заздалегідь. Сьогодні, може бути, вперше в житті Сергій плакав, не соромлячись своїх сліз.