Ностальгійно про життя


***

Ностальгійно про= життя
Прийшов останній день свят. Йордан. Закінчення цього часу завше наганяє печаль. Чи це наслідки недостатку світла. Хочеться лише спати. Не думати. Їсти. Просто задовольняти первинні потреби. Ну і звичайно - сесія. Залишилося небагато. Четвертий курс. І постійні думки – що робити далі. Думаю, багато людей стикалися з післяуніверситетською невизначеністю, страхом перед майбутнім. Але ж минеться?
В часі Різдва маємо нагоду подумати. Я думала про сім’ю. Мені двадцять. Мама народила мене в дев’ятнадцять, отже теоретично я б могла вже мати однорічного малюка. І цілком ймовірно, що скоро мене чекає варіант - вийти заміж. Малюється в моїй уяві все у відверто чорно-білих тонах. Ідилічна картинка майбутнього – двоє дітей, хлоп’я і дівча, блискуче авто, чоловік в яскравому лижному костюмі і я, звичайно усміхнена, виходимо всі в засніжених горах і катаємося на лижах. Саме лижі стали для мене останнім часом символом європейського достатку. Але є й інша можливість – немає де жити, нема роботи, скитання по орендованих квартирах, постійна економія з надією на власне житло. Хоча, лише оптимізм притягує оптимістичні події.
Є така метода, коли ти робиш свої мрії наочними – малюєш їх, чи вклеюєш в своєрідну карту. Я вмію лише писати про бажане. І воно таки здійснюється. Треба лише його розгледіти. Наприклад, я сама ж написала своє велике кохання, я його уявила і він з’явився, може не в тій яскравій упаковці, що постала в моїй уяві, але головне якраз було саме те.
***
Він мене слухає. Він робить так, як мені подобається. Він народився на початку березня і може тому вгоджає мені?
Звечора я брехала мамі, що йду ночувати до коліжанки, вона не повірила. Але то не змінило суті справи. Я ночувала в нього. Люблю його по ночах. Вдень мені відлягає від серця. Я відчуваю, що попереду все життя, щоб любити.
Відчуваю, що і на мені криза поклала свій слід. Тепер мене гризе совість, що я знову була в кав’ярні з котроюсь з подруг. Я почала шукати безкоштовних розваг, а їх – мало. І вони швидко обридають. Тому фільми я дивлюся вдома, самотньо. Це й добре, бо в
кінотеатрах рідко показують щось вартісне. В моєму житті зараз — смуга кіно. Останні досягнення – «Скафандр і метелик», «Персеполіс», «Мої чорничні ночі», «Місто Бога -2», «99 франків». Не згадуючи про десяток передбачуваних комедій – розслабляють мозок.
Після « Персеполісу» я була втішена фактом, що українка, а не іранка. В моїй країні складно, але нема війни, отже, нам нема на що жалітися. Жінкам не треба носити ані довгих халатів, ані паранджі, не треба критися з вечірками, чи з триманням за руки з чоловіком, можна споживати алкоголь (про його негатив не дбаємо, а про свободу вибору) і пити каву в спільному залі каварні для двох статей. «Персеполіс» — складна історія юної іранки і її пошуку себе, найцікавіше, що це мультиплікаційний фільм.
« 99 франків» — оманливий блиск гламурного життя. Головний герой наприкінці таки покінчує життя самогубством, зате сподобалися кадри-думки задурманеного його героїном чи якимсь іншим непотребом. А ще думка про штучне покоління, яке закохане у видуманий світ реклами, моди, телебачення, глянцю, воно зваблене ідеями інших, позбавлене смаку до реального життя. Можу це спостерігати довкола себе. Всі намагаються бути копією когось чи чогось. Втрата молоддю реального людського індивідуального обличчя може призвести до повної деградації нашої культури. Іноді мене це лякає, а з іншого боку байдуже. Відчуваю себе лише спостерігачем, повз мене проходять моди, а я далі залишаюся на маргінесі суспільства.
Ми й не розуміємо під яким пресом суспільства перебуваємо. Наприклад, чому в нашому місті всі чоловіки заповзялися допомагати носити жіночі сумочки своїм коханим і бажаним, вважаючи цей несмак верхом джентльменства, хтось же це почав робити і хтось підхопив за ним? Або чому так модно слухати музику повсюдно через навушники з емпетри-плеєра чи славнозвісного епплівського айпода? Перша ситуація мені не конче зрозуміла, друга – абсолютна ясна, виробники маніпулюють модою і свідомістю. Хоча зараз тисячу людей скаже, що це їм просто подобається.
Ностальгійно про= життя
« Місто Бога-2» — передмістя Ріо-де-Жанейро і сутички наркоторговців. Сподобалася така собі реалістична зйомка і колорит Південної Америки. Знову втішилася, що живу у Львові і під моїми вікнами ніхто не стріляє. Значить не все так погано.
« Скафандр і метелик» — життєстверджуюче. Реальна історія редактора журналу «Elle» Жана-Домініка Бебі, якого в сорок два роки розбив повний параліч після інсульту, точніше не повний, у нього рухалося ліве око, яким він і спілкувався зі світом, кліпаючи на відповідній букві, прочитаного кимось алфавіту. Так він написав книжку одноіменну з фільмом, через десять днів після її виходу він помер.
« Мої чорничні ночі» - не те, щоб вразив. Останнім часом щемить щось, коли дивлюся кіно американське, де показують це дивне побутово-ідеальне суспільство, в якому мені випало пожити три місяці. Америка – то окрема сторінка мого життя, спогади про неї викликають легку нудоту і зачудування. Я б ніколи не стала там своєю, після повернення додому ще місяць не могла оговтатися і ще довго мені здавалося, що хтось обрубав коріння, яке живило мене чимось незвичним, від чого хотілося літати і жити. Я стала більш матеріальною, але щось в мені зламалося. Більше не відчуваю так, як колись і досі не знаю чому.
***
Рано чи пізно, серед зими, найчастіше після свят, коли в душі і житті з’являється пустота, раптом вигулькують спогади про те, що було, особливо про події літнього сезону різних років.
Поки була мала, мене, як і багатьох, певне, залишали на опіку дідусям-бабусям, які жили в селі. Мої батьки походять з Тернопілля. Відповідно, що кільканадцять літніх місяців я проводила серед чудової природи, дивного говору, мирських пліток, традицій, звичаїв і серед звичного сільського люду. Це залишило чи не найбільший вплив на мої фантазії.
***
В моїх батьків діти народжуються в період криз, спершу я – наприкінці вісімдесятих, а тепер мій брат. Як жити в цей час, коли нічого не хочеться? Коли закінчується зима, організм виснажений відсутністю сонячного світла і ні на що не вистачає грошей… Найцікавіше, що в ці смутні дні, тижні, місяці, роки мені треба почати своє життя, піти у так зване вільне плавання…
Тому тепер я мрію про літо, здається, що коли воно прийде – все стане простіше і буде більше простору для втечі від самої себе і міста, яке здавлює обценьками весь мій життєвий простір. Влітку мене чекатимуть фестивалі, гори, замки і маленькі містечка. Я уявляю як віддаватиму всю себе цим філістерським заняттям. Не хочеться нічого змінювати, не хочеться працювати за мізерну платню на не стабільній студентській роботі, яку перед тим з важкою працею треба знайти. Хочеться мріяти лише про подорожі.
***
Мама каже, що ніхто мене так не любив як баба Катерина, хай земля їй буде пухом. Вона могла зі мною годинами бавитися. Мені ж запам’яталася вона найбільше через її житло. Жила баба Катерина на другому поверсі будинку(була сусідкою моєї рідної бабці), в якому окрім квартир було розміщено кілька державних установ — бібліотека та ощадна каса.
До десяти років мене часто залишали в бабусі влітку. Цей будинок з кількома жителями, а найголовніше бібліотека, комори і льохи позаду нього були цілим світом для мене, малої. Окрім того мала чудну компанію з кількох хлопчаків-зірвиголів, наші пригоди нагадували захоплюючий роман для юнацтва. Я мрію тепер знову відчути отой неповторний шал і адреналін, які мені давали погоні з пістолетами та шпагами (хитромудро закрученими гілячками), переховування в закамарках стаєнь та дроварень, виправи на сміттєзвалище в лісі через дорогу та ще цілий тлум подій, які так розважали моє життя тоді.
Ностальгійно про= життя
Ах, я починала про бабу Катерину… Її помешкання було симбіозом запахів і звуків. Нічого я тоді так не любила як стрибати на пружинному ліжку в тій оселі – падали на землю величезні подушки, стовкалася розкішна перина, а я з диким реготом підскакувала, а пружини попискували в такт. А ще тут можна було розглядати найдивніші настоянки, якими баба Катря рятувалася від різних болячок, наприклад, на хрущах чи каштанах, запах бував незносний, бо господиня після аварії втратила нюх, то й не дбала про це.
На першому поверсі жив Гринько, не знаю скільки йому було років, можливо в ті часи трохи за шістдесят, коли ти ще малий то розміри і час видаються тобі злегка перекрученими і гіперболізованими. Він завше в сонячні дні висиджувався на одній і тій же лавці, курив цигарки-самокрутки, від чого за ним тягнувся стійкий запах тютюну, ходив в засмальцьованому костюмі і кашкеті. Ми, діти, дуже його боялися, але іноді розсідалися поодалік і слухати його історії про війну та про те як він врятував генерала.
...далі буде...

малюнки — О.Гижий, К.Моне