Народ один – історії в нас різні


Що дає нам історія, що несе вона у своїх найпотаємніших скарбницях, що може подарувати кожному окремо і людству в цілому? Відповідь напрошується самостійно – мудрість. Мудрість віків і народів, мудрість невідомих нам поколінь і вчених, мудрість цього світу, якої нам так не вистачає особливо тепер, у час регресивного прогресу. Ніби і вчених побільшало, і кількість спудеїв щороку зростає, а істинне значення знань ми десь загубили позаду. Тут можна багато кого обвинувачувати: час, владу, навіть економічні негаразди, — проте наше невігластво з кожним разом все більше поглинає нас самих. Ще до нашої ери Сократ, людина яка присвятила своє життя філософії і допомагала іншим “народжувати” істину, видавав себе за незнаючого, аби допомогти пізнати іншим. Тепер же ж чи зможе навіть найбільший неук відкрито визнати своє незнання? Мабуть, ні. І в цьому наша проблема. Ми не хочемо вчитися, ми забуваємо настанову навіть наших лідерів нації. “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь !”- закликав ще у xixвіках Кобзар. Минуло уже півтора століття, а ми так і не засвоїли гірких уроків наших пращурів. Україна – це не лише мальовничий край, розвалена пострадянська економіка і “винуватець” газової війни. Україна – це і необмежений розумовий потенціал. Нам є з кого брати приклади, наших учених просто розхоплюють за кордоном, в той же час більшість молоді просто байдуже ставиться до будь-якого “просвітлення ума”. Так, саме проблеми молоді, майбутнього нашої країни, як ніколи, стоять на шальках терезів. І саме від кожного з нас залежить, не важливо, пенсіонер ви, чи школяр, куди ця шалька переважить, і що чекатиме на нас попереду.

Якщо вірити Олександру Солженіцину, то освіта розуму не додає. З цим важко не погодитись, але без освіти досягнути мудрості не можливо, тай взагалі освіченість у наш час грає чималу роль. Не важливо, який вуз і за скільки грошей ти закінчив, важливо те, що в тебе залишилось в голові і серці. І якщо точні науки – це крок до раціональності, то гуманітарії – до духовності. А ким може бути людина без щирої душі, без національних і світових традицій, без будь-якого смаку? І неабияку роль у формуванні кожної людини відіграє саме історія. Горе тому народові, який не знає свого родоводу, горе тій людині, яка навіть не намагалася пізнати весь світ крізь призму минулого. Все, до чого би ми не торкнулися, має свою історію, кожна річ, навіть найбанальніший светрик, що на вас. І зовсім не обов’язково визубрювати дати чи прізвища, аби відзвітуватись на екзамені, суть цього предмету полягає у розумінні і правильному трактуванні минулого, аби у майбутньому не наступати на одні і ті ж граблі уже в сотий раз. Без історичного підґрунтя не може вирости спеціаліст будь-якої професії, а тим більше людина, якій не байдужа доля ні своїх близьких, ні свого народу.

У нас склалася не досить-таки втішна ситуація у сприйнятті історії України. Так сталося, що нас усі віки терзали сусіди, нерозривно пов’язуючи нашу долю з їхньою, але це аж ніяк не може означати втрату власної самобутності. Так, у нас заплутане і до кінця не вивчене минуле, так, ми страждали під чужим гнітом, а тепер не можемо і з-під власного випрямитись, ми загубили частково своє коріння, але ж не можна закривати на все очі і спокійно довіряти чиїмсь навіть найбезглуздішим словам! Ми маємо власну історію і кожен повинен сам у ній розбиратися. Саме сам, а не за нашіптування, а чи навіть промивання мозку інформаційними і політичними вампірами.

Що ми знаємо з минулого нашої держави? Ніхто не заперечує трипільської культури, Київської Русі, славетних походів козаків, але на цьому загальна славна минульщина нашої країни розколюється на два фронти. Хмельницький і Мазепа. Хто зрадник? І чи не правильніше буде визначити, що для українців обидва вони залишалися вірними синами? Чи міг Богдан Зиновійович, якого Україна, “якби була знала, у колисці б задушила, під серцем приспала” (Тарас Шевченко) , передбачити, що визволившись із ярма одного, ми попадемо під владу іншого. Чи міг тоді хтось впевнено визначити, що 1654 рік надовго розколе український народ на два табори? Хмельницький шукав захисту у сусідів-православних, так само як шукав порятунку від тих же ж сусідів, але уже у шведів Мазепа. Довгий час, цього гетьмана називали зрадником. Та якщо розібратися, кого він зраджував? Українців? Це абсурдно, адже на той час саме козаки і вихідці з наших країв своїми кістками будували “північне вікно у Європу”, Петроград, своєю кров’ю поливали оборонні споруди російської, а не нашої території. Чи не хотів “зрадник” за допомогою дальньої країни, яка аж ніяк прямо не могла би тримати нашу державу в тісних обіймах, визволити з-під московського іга. Звісно, це не всім було і тоді, і навіть тепер по душі, але ж на той час і тепер люди просто прагнули своєї волі (селяни – вільної праці, робітники – того ж магдебурзького права, інтелігенція – свободи думки). Так було завжди, і так буде. Мазепа зрадив. Але не нас, а Петра. В цьому я згідна, але чи можуть величати його таким клеймом самі українці? Якщо ти українець, то, мабуть, ні. А чи не той же ж Петро спалив і звелів вбити всіх жителів Батурина, чи не він ще 1720 року видав першу заборону ще навіть не утвердженого “малоросійського нарєчія”? А тепер звернутись варто до російськомовного населення. Якби завтра Президент видав указ про категоричну заборону вашої мови, як би ви тоді поглянули на питання Валуєвського циркуляру і Емського наказу, а також численних “винаходів” радянської влади? Чи зрадою можна вважати боротьбу за власні інтереси, за простий розвиток своєї мови, попросту, свого народу?

А потім взагалі розпочалася чорна сторінка нашої історії. Катерина II, жінка-епоха, — один з прикладів чудового панування. Вона знищила залишки будь-якої української влади, “вигнала” козаків з їхньої ж етнічної території, запровадила кріпаччину, проте збудувала Одесу і залишила свій слід в Дніпропетровську, і відвоювала Крим. Чого більше – негативу, чи позитиву, вирішувати кожному окремо, але ця цариця не діяла в інтересах України, вона чинила в імперських інтересах Росії, так як це робив кожен мудрий чи не мудрий правитель того часу. А після Катерини пішла ціла смуга невдоволень і повстань. І розпочинали її не інтелігенти, борці за незалежність, а чорний і неосвічений люд, який вимагав всього лише нормальних основ для існування, вимагав звільнення з-під влади куплених українських і не дуже панів. І в той час, коли Лівобережна Україна і частина Правобережжя “щасливо” відживали будь-яку свободу, Західна частина нинішньої України з-під польської залежності після третього поділу Польщі 1795 року потрапила під позитивний вплив Австро-Угорщини, адже саме за правління австрійських імператорів у Королівстві Галіція, а також Буковині і Закарпатті були проведені позитивні економічні і освітні реформи, і в той же ж час, коли Катерина II наприкінці XIXст. запроваджувала кріпацтво, на західноукраїнських землях своїм указом Йосиф II відмінив його, залишивши лише панську повинність, яку скасували 1848 року, після Весни народів, а в Росії ж до визволення з-під кріпаччини дійшло аж в 1861 році, тобто більш ніж на півстоліття пізніше. А постійна заборона і переслідування українських мови, гуртків, громад і братств на всіх чотирьох уже частинах роздрібненої України. Хіба це не чорна смуга? Хіба боротьба цвіту української нації позаминулого століття нічого не варта, щоби ми сиділи і жаліли за колишнім пануванням. Це все одно, що безневинний цілував би руки судді, котрий запровадив його за грати. А братовбивча війна 1914-1918 років, коли один народ воював у різних ворожих таборах, а знищення просвітків заснування УНР і ЗУНР, а бій під Крутами, коли радянські війська “мирно” встановлювали свою владу на нашій території, а подальші репресії інтелігенції, примусова колективізація і розкуркулення українських селян, які все своє життя чесною працею на землі здобували власні доходи, голодомор, який визнавали навіть експерти з інших країн світу, а ми вперто замовчували і навіть зараз дехто не хоче визнавати цієї печальної сторінки в історії нашої держави. Звісно, тепер у період політичного свавілля дехто, може, і сумує за тиранічною стабільністю Сталіна чи Брежнєва, проте не можна знову робити крок назад, коли на шаховій дошці ми зробили хід першими. Нам потрібно дивитися у майбутнє, де українці – це народ, а не стадо з різними вожаками, які ладні горлянку перегризти за тепленьке місце. Звісно, боляче дивитися на всі страждання українців, проте ми можемо і подякувати навіть найдеспотичнішим вождям СРСР, адже саме вони з’єднали всі нинішні українські землі під однією владою.

Нам розділили історію. І навіть зараз кожен трактує її по-різному. Як так сталося, що одна нація не може визначитися з власними героями? Чому нам Петлюра видається таким страшним ворогом, а Бандеру і УПА дехто свідомо не хоче визнавати. Але вони є, були і будуть у серцях багатьох, як лідери українського визвольного руху. Чому так критично плюндрувати ОУН-Б, УПА, Бандеру, Романа Шухевича, Тараса Бульбу-Боровця. Так, вони відійшли від лінії компартії СРСР, так, вони спершу у німцях намагалися знайти підтримку, проте це представники армії, яка в часи Другої світової війни боролася за визволенняУкраїни. Так, вони виступали і проти Червоної армії, але не проти народу, а проти гегемона влади Кремля. І якщо їх тепер називати “бандитами”, то з таким же ж успіхом цим званням можна звеличати кожного українця, який на референдумі 1 грудня 1991 року проголосував за незалежність України. Нам історія дана, аби ми вчилися будувати фундамент власної народності на підґрунті впевненості у своїй незалежності, а не прикутості до тих чи інших зовнішньополітичних чинників. Кожен українець Другої світової, не залежно на чийому боці він воював, своєю кров’ю простелював шлях до визволення. Тож чи не безглуздо тепер когось звинувачувати у зраді. Ніхто ні з упівців, ні з партизан чи червоноармійців не бажав зникнення України (УРСР) з карти світу. Різносторонність поглядів – це ще не ознака чиєїсь катастрофічно помилкової діяльності. Тоді прихильники помаранчевих і біло-блакитних теж би могли відкрито один одного ненавидіти. Але ми один народ! І правда у нас має бути єдина! Без цього ні прем’єр, ні навіть найвіртуозніший президент не зможуть з’єднати обидва береги Дніпра. Ми маємо жити у незалежній державі і розбудовуватися самостійно, а не в безтямі шукати порятунку в Росії чи США, стрімголов пертися до ЄС, а чи міцніше зв’язувати себе зі східним сусідом. Невже світочі українського народу, які скільки страждали за наше визволення боролися марно? І нехай не всі визнають Бандеру, проте ніхто не може заперечити вагомості Ліни Костенко, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Миколи Хвильового, Тараса Шевченка і багатьох інших, без яких би не було культури нашого народу.

Чи знаєте ви на чому базується поняття держава? На трьох речах: народові, мові і історії. Без жодного з цих складових не може існувати незалежна країна. Чому кожна імперія у підневільних народах, не в змозі знищити самих людей, починає утискувати мову і диктує своє трактування історії? Бо так легше управляти. Дурний народ, а чи п’яний, як стверджував Сталін, — покірний. Чи можемо назвати себе вівцями, чи потрібно до такого стану себе принижувати? Нам потрібний новий підхід до вивчення історії, нам потрібна ініціатива молодих людей, яким би мало боліти у грудях за країну, а не пекти у роті без чарки. Ми – народ, а не бидло. І якщо хтось сумує за пануванням іноземці – нехай, сумувати нікому не заборонено, але чому ми, такий працьовитий народ, маємо прохати інших держав нами покерувати. У нас немає власного інтелектуального потенціалу, який не вимірювався б у розмірі гаманця і кровних відносин, а чи, може, ми меншовартісні у порівнянні з росіянами чи англійцями? Я так не вважаю, не вважає й ніхто інший себе позбавленим тверезого мислення. Так чи не соромно опускати руки? Були й гірші періоди в історії всього світу – люди жили і ми зможемо. Ми, нащадки козаків, а не рабів, тож у наших жилах тече хай не блакитна, але по-справжньому червона і палюча кров. І саме ми ще доведемо світу, хто такі українці. І не важливо, якою мовою тебе виховали, важливо як ти ставишся до власного народу і своєї долі. У нас історія має бути одна, бо у нас єдина Батьківщина!