Місто Дивина (Частина 2)


Розділ 3. Місто Щастя

Якийсь маленький хлопчина підбіг до Елізабет, тільки вона вийшла з літачка:

- — Тьотю, тьотю, ви у нас новенька! Я вас ще тут не бачив! Радійте життю, воно прекрасне! Кохайте, дружіть, розважайтеся! Життя одне, цінуйте та любіть його! Тьотю, тьотю, роззирніться навколо! Подивіться на цей світ очима дитини і ви тоді відразу перенесетеся у світ мрій, веселощів та жартів! Тьотю, тьотю, веселіться! А тепер я побіг далі радіти житю! До побачення, тьотю! – прокричав веселий хлопчик і побіг розважатись далі.

Він був такий щасливий, веселий, радісний, йшов підстрибуючи та пританцьовуючи, наспівуючи якусь позитивну мелодію і потім до нього підбігла якась дівчинка і вони побігли грати в хованки.

Елізабет посміхалася.

- - Вони такі всі щасливі.. – сказала вона.

- - Так, тому тут і класно жити! Тут життя без турбот!

- - Все таке яскраве…ніби інший вимір, не те що у мене, в Дивині.. Тут усе кольорове, всі щасливі, а в мене все сіре і людей, практично, немає, – ділилась своїми враженнями Елізабет – але ми сюди приїхали по справі, а не для веселощів..

- - Так, нам потрібно знайти психолога… Роберте, дістань із літачка телефонний довідник!

Роберт безслівно побіг за ним і вже через декілька секунд стояв з новенькою книжечкою, яка так яскраво переблискувала на сонці.

- - Дай но мені! – показав Маркес на довідник.

- - Так, ось тримай – віддав він.

- - Так-так-так.. Нам потрібен психолог.. Де тут розділи? Ага ось тут.. Автомобілі, готелі, театри, розважальні центри..а де тут щось..а ось людина і її взаємовідносини.. Відкриваю.. Тут..тут тільки 1 номер.. Психологічний центр «Все буде добре», на вулиці Щаслива 5.

- - Але ти ж казав, що у вас багато психологів у місті!

- - Було..але значить попереселялися…

- - Хто захоче звідси поїхати?

- - Пам’ятаєш, я тобі розказував про місто Трауру і так далі?

- - Так, звісно..

- - Можливо, у них траур.. чи вони вирішили стати нейтральними.. Або просто ж набридло тут бути. Тут все звичне. Нічого нового. Безкінечні веселощі та позитивні емоції. Це не так весело, як здається. У людей, ніби мозок запрограмований, не бачити проблем і негативних речей. Але повинна бути рівновага. Не можу бути темного, без світлого. Іня без Яня. Чорного без білого. Добра без зла.

- - Так, ти правий..мабуть. Може до психолога вже поїдемо?

- - Так, ти права…мабуть.

Вони посміхнулися один одному.

- - О ні! – крикнула Елізабет – у Марієни вже 90% клонування!!! Поспішімо, нам немає часу!

Вони побігли до психологічного центру «Все буде добре».

- - Це він? – запитав Роберт.

Вони прибігли до невеличкого приміщення, яскравого жовтого кольору. Червоні вікна, зелені двері. Хм… На вигляд, не зовсім багатообіцяюче.. Що ж але спробувати треба…

Зайшли всередину та опинилися у довгому коридорі, з помаранчевими стінами і фіолетовою підлогою. Все таке яскраве. Аж занадто…

- - Кабінет психологічного відновлення людини. Лікар Позитивсет Радістен. Це він?

- - Що ви всі у мене питаєте?? Я тут ще ніколи ж не був… Давайте постукаємо! Це наш шанс врятувати тебе від клону.. – постукав по дверях Маркес.

- - О, нові відвідувачі! Так, так, заходьте! – почувся веселий голос в тій кімнаті.

Лікар був стареньким, в окулярах, сивий, кучерявий. Він дістав фотоапарат і засліпив їх яскравим спалахом світла.

- - На пам’ять! – сказав він та посміхнувся на всі 32 зуби – і так що у вас за проблема?

- - Лікарю, розумієте.. у місті Дивина…

- - Ой, так-так… Знаю, дівчинка моя, знаю… Клони, 6 людей… Це дуже весела історія…

- - ВЕСЕЛА???

- - Так, звісно, а яка ж іще? – посміхнувся він, знову ж таки на всі 32 зуби.

- - Лікарю, це проблема! Ви можете чимось зарадити мені? Я знаю, що можна..

- - Врятувати клона від маски, поговоривши з ним. Так, я знаю.

- - Ви можете…

- - Поговорити з нею? Так, звісно, це ж моя робота! Я люблю говорити!

Радістен підійшов до Марієни, оглянув її. Подивився на рівень клонування і промовив:

- - Ви ледве встигли, їй ще недовго залишилося! Але я все виправлю!!! Елізабет, прошу сядьте на диванчик, щоб Марієна теж сіла біля вас. А ви – показав на Роберта з Маркесем – вийдіть звідси. Ви мені заважаєте!

Маркес із Робертом зніяковіли, але все таки покинули кімнату.

- - Розкажи мені свою історію, дівчинка моя.

- - Я…

- - Я знаю, дівчинка моя.

- - Лікарю, чого всі чоловіки так люблять перебивати мене?

- - Щоб показатися розумнішим за вас.

- - Ви знаєте мою історію?

- - Так.

- - Звідки?

- - У мене дар.

- - Ну так, звісно.

- - Тому і пішов у психологи.

- - Ви мені допоможете?

- - Ні.

- - Як це.. Ми так надіялись на вас, а ви.. Чому ви не можете мені допомогти?

- - Я дам вам підказку: я не той психолог, який вам потрібний. До мене рідко, дуже рідко звертаються. Я всім даю тільки одну пораду: «Не сумуйте, посміхніться і все у вас буде добре!»

- - То що мені потрібно знайти іншого психолога чи що?

- - Ти близько біля відповіді, дівчинко моя..

- - Ви не можете мені прямо сказати?

- - Ні. Тому, що тоді ви не зможете цього зробити. Ви повинні самі це все усвідомити.

- - Що ж.. Дякую вам за пораду, лікарю..

- - Звертайтесь, коли треба..

Елізабет трохи засмучена вийшла із кабінету, де її чекали Маркес і Роберт.

- - Ну що? Що він сказав? – поцікавився Маркес.

- - Видимо нічого… — сказав Роберт, побачивши клона в масці, який вийшов ззаду Елізабет.

- - Лікар Радістен сказав шукати відповіді у собі. Що він мені не допоможе. Що я сама повинна все усвідомити…

- - Він говорить загадками… Я люблю коли так говорять, але це ж серйозно…тут не до загадок.. Може мені в нього піти запитати?

- - Не треба. Він розповів мені, що я не зможу цього зробити, якщо він мені скаже прямо, мені треба самій все зрозуміти.

- - Дивина – промовив Маркес.

- - Це точно – погодилась вона.

- - Ні, я не це маю на увазі.. Дивина. Місто, у якому ти живеш.

- - Ну то й що?

- - Може там треба шукати всі відповіді?

- - Чого це?

- - Ну це ж твій дім. Там вона і стала клоном. Все звідти починалось. Може там і є відповіді на усі наші запитання?

- - Ну..Навряд чи..

- - Спробувати треба.

- - Так, ти правий… Мабуть.

Друзі пішли до свого вірного літачка, який вже не раз допомагав їм у скрутний час. Вони навіть і не думали, що станеться з ними у місті Клонів.

Розділ 4. Справжній психолог

Сірі вулички. Мряка. Пустота. Дощ. Незвичайний дощ. Злива. Блискавка. Грім. Ніч. Зорі. Темнота. Тут можна знімати фільми жахів. Щойно блискавка промайнула прямо біля нашого літаку… Дякувати Богу, що він не попав в наш маленький літачок. На вулиці немає нікого. Ніби епідемія, яка забрала всіх людей міста.

- - Елізабет! – обірвав тишу Маркес.

- - Так, що? – обізвалась вона трохи сонним виглядом.

- - А ви когось знаєте? Ну, з вашого міста.

- - Справжніх людей?

- - Ага.

- - Так, я знаю їх всіх.

- - Справді?

- - Так. Томас, Леонардо, Мартс, Елеонора, Жозефіна і Ребекка. А чого ви питаєте?

- - Може в них запитати, що вони думають про клонів? Може, у них є якісь думки?

- - Можна спробувати… Що нам втрачати? Ребекка моя стара подруга, я до неї зателефоную.

- - Дуже стара? – засміявся він.

Вони посміхнулися один одному.

- - Знаєте що? – сказала Елізабет – а ви добра людина.

- - Хех…і ви теж.

- -Та ні… часом, я буваю такою егоїсткою.

Маркес згадав про сині очі. Що їхні власники егоїсти. Але вирішив заперечити.

- - Ви? Ні, ви дуже мила. Навряд чи ви самозакохана егоїстка!

- - Ви мене ще погано знаєте. Насправді, я не зовсім така, яка я здаюся. Я розбивала серця багатьом людям, дехто мене навіть ненавидить. У мене теж, ніби невидима маска. Я така мила, добра на вигляд, а в душі не зовсім така. Інколи доводиться прикидатися іншою, щоб сподобатись комусь. Одягати маску. Бути тим, ким не являєшся. Але треба бути справжнім. Таким, яким ти є. Не таким, яким хочуть бачити тебе інші, а таким, яким ти є. Тоді і люди до тебе потягнуться.

- - То зніми.

- - Що зняти?

- - Маску.

- - Навіщо? Я тобі не подобаюсь, така, яка я зараз?

- - То ти одягнула її, щоб мені сподобатись?

- - Так! Тобто, ні.. Ой… – Елізабет почервоніла.

- - Не треба прикидатися кимось іншим. Будь сама собою. І тоді ти мені будеш подобатися більше. Ой!

Вони обоє почервоніли. Маркес, щоб це не було так помітно, дістав зошит і почав щось писати, нахиливши голову так, щоб його майже не було видно.

- - Що, знову щось пишем так?

- - Так, записую цитату.

- - Ту, що я казала?

- - Так, мені сподобалась вона.

- - Дякую! – посміхнулася вона.

Роберт влучно порушив їхню мовчанку, крикнувши, що вони приземляються до Дивини.

Ось ми тут. Мене чимось притягує це місце. Щось в ньому особливе. Тут можна подумати. Тут ніхто тобі не заважає. Так тихо, що аж болять вуха. Але це не зовсім те, що мені треба. Якби це місто трохи оживити, то я б тут жив.

- - Ну ось ми тут і що далі? – запитав Роберт.

- - Роберте, не будьте песимістом!

- - Я не песиміст, я реаліст.

- - Добре, нейтральний реаліст Роберт, у вас є ідеї по приводу зупинення клонування?

- - Звертайтеся до мене на «ти», пані Елізабет!

- - І ви теж. Ой, і ти теж – посміхнулась вона.

- - Ми ж друзі? – запитав Роберт.

- - Так, я надіюся на це!

- - Ви питали ідеї.. Я чув вашу розмову. Не телефонуй Ребецці. Пам’ятаєш, як казав психолог? Ти маєш сама все усвідомити.. От і роби все сама… Не треба їй телефонувати.

- - Може ти і правий.

- Вона дістала свій телефон. Новенький, не потертий. Таке відчуття, що тільки що з магазину.

- - Новий телефон? – запитав Маркес.

- - Ні, йому вже 5 років.. З тих пір, як у місто прийшли клони і люди повтікали, то ним, практично, не користуюся…

- - Вам тут нудно?

- - Часом так. Але я виходжу, щоб малювати картини вночі або просто на прогулянку.

- - А чого вночі? – запитав Роберт.

- - Мені більше ніч подобається. Місяць, зорі. Я інколи літом сплю на вулиці. Спостерігаю за небом, птахами. Все рівно на вулиці нікого немає. Це моє місто. Інші справжні люди сидять вдома, а клони стоять за дверима.

- - Ваше місто сіре та сумне, не ображайтеся – зізнався Маркес.

- - Я знаю. Краще гірка правда, чим солодка брехня. Я люблю чесних людей, а не тих, хто бреше. Молодець, що говориш те, що думаєш.

Вони усміхнулися один одному.

Вона знову глянула на свій телефон і сказала:

- - Так, Роберте, точно, ти правий. Все сама. Ви йдіть трохи погуляйте… Я додому хочу. Може і придумаю щось.

- - Ти не проведеш нам екскурсію по своїй квартирі? – засмутився Маркес.

- - Ні, вона абсолютна звичайна. Така, як і всі. Нічого особливого. І вам там не буде місця.

- - Я наполягаю – посміхнувся він.

- - Маркесе, я краще думаю сама. Пам’ятаєш, що мені сказали? Ти маєш сама до всього додуматись!

- - Ну добре, добре.. Тільки не кричи… — знову посміхнувся він.

- - Надобраніч, хлопці… — провела їх поглядом Елізабет і пішла у свій сірий під’їзд.

- — Як думаєш, вона щось придумає? – з сумнівом запитав Роберт.

- - Так, напевно. Вона розумна людина.

- - Думаєш? – засміявся Роберт.

- - Впевнений – усміхнувся він.

- - Еее..приятель..схоже тут не тільки дружба між вами…

- - Та ні, ти що…

- - Точно-точно! Ти закохався в неї!

- - Та ні… – почервонів Маркес.

- - Ага! Ось уже почервонів весь! Не переживай… Ніхто з тебе сміятися не буде! Хіба що примурки… Бо кохання, це почуття щире, світле і тепле, а почуття – це природно!

- - Годі вже.. Ти вже геть мене забентежив…

- - Та ладно тобі.. Я їй не скажу – посміхнувся Роберт.

- - Хех…домовились… — сказав Маркес і з цими словами вони пішли у маленький літачок спати.

- - Марієна... – сказала Елізабет – Марієна.. я знаю, що ти мене чуєш. Подай хоч якийсь знак!

Вона похилила голову.

- - Це і був твій знак?

Вона підняла голову.

- — Видимо, так… Ще у першому класі, ти мені сподобалась. Ти була старанною ученицею. Два бантика, окуляри придавали тобі діловий вигляд. Ти здавалася, навіть, розумнішою у них. З тебе кепкували, але я знала, що сміх над чужими жирами – не зробить тебе худішою. Обізвав когось дурепою – не станеш розумнішим. Сміявшись над твоїми вадами – вони не стали кращими, а гіршими. В четвертому класі, коли мені запропонував зустрічатися хлопчик, ти мені страшенно заздрила. Але у кожного щось своє особливе, унікальне. Ти не така, як всі. Ти була розумніша за них, за мене. Мала свої погляди на життя. На все відповідала своєю думкою. Дехто, навіть, вважав тебе дивною, але я знала, що це вони дивні, бо всі одинакові. Я не розумію, чого ти мені так заздрила! Змінювалася кожен день все більше і більше і тоді вже тебе називали не дивною, а клоном. Ти ображалася, розчаровувалася, а мене навпаки більше любили.Ти перейшла в іншу школу. І з тих пір я тебе не бачила. А у 20 років, коли до міста прийшов граф Клонеско ти не задумуючись віддала себе на клонування! Навіщо??? Ти була чудова, відкрита людина з добрий, чуйним серцем! А я не така! Невже ти хочеш бути повністю мною??? Що у мені такого, чого немає у мені! Зніми маску! Ще не пізно! Марієн!!! Ти мене чуєш???

Елізабет вже зовсім втратила віру у себе та свої сили та опустила голову. Вона була виснажена та втомлена… Витратила стільки енергію в пусту. Піду помиюся… і ляжу спати.

Прийшовши з душу вона злякалася. Тіла Марієни не було… Куди вона зникла???

Дзвінок у двері. Такаий дзвінкий… Треба зробити трохи тихіше.. Хто може прийти до мене в 4 години ночі? Напевно, Маркес з Робертом жартують…

- - Хто там? – крикнула Елізабет.

Мовчанка.

- - Хто??? – знову крикнула вона.

Ніхто не відповів. Вона відкрила двері. Ой, запаморочення. При вході стояла…Марієн.

Елізабет не повірила своїм очам, протерла їх, але..ні, вона не спить…як це??

- - М-м-м-арієн?

- — Так… — відповіла Марієн та обняла Елізабет – як добре, що ти мене врятувала!!! Я не хоітла йти до графа Клонеско, він змусив мене. Він дивився минуле людей, викрадав їх та надягав маски.

- - О, бідолашна..

- - Дякую тобі, що врятувала мене..

Вони посміхнулися один одному.

- - То що, вже все закінчено? – запитала Марієн.

- - Не зовсім. Ще залишилось 5 клонів…

- - Поспішимо їх врятувати!

- - Ідем, подруго… — сказала Елізабет.

- - А ми друзі?

- - Так, звісно, а чого ти питаєш?

- - Ти на мене на злишся за всю цю історію?

- -Марієн..що за дурниці.. звісно, ні! Ти була тоді лише у четвертому класі! Ще була малою та наївною… Це все дурниці… І завжди старайся бути особливою. Хоча ні.. не старайся бути кимось. Просто залишайся собою у будь-якій ситуації! Не одягай собі маску, щоб з кимось подружитися чи комусь сподобатись – повторила вона слова Маркеса та усміхнулась.

- - Дякую тобі за все, ти змінила моє життя…

- - То що? Йдем?

- - Так, звісно!

Вони посміхнулися один одному і покинули квартиру.