Сімович – Людина що споглядає тишу

28 лютого виповнилось 120 років з дня народження видатного українського композитора-симфоніста Романа Сімовича. Він є автором 7 симфоній, балетів, кантат, інструментальних концертів.

Об этом сообщает ПОЛИТМИКС

В мобільному додатку Ukrainian Live Classic вийшов новий альбом з першою симфонією Романа Сімовича, яка не виконувалась з часу своєї прем’єри, 1946 року.

Розмова учнем Сімовича, відомим диригентом Романом Филипчуком

Я знаю, що Ви тривалий час "співпрацювали” з Романом Сімовичем, видатним українським композитором, нині менш відомим і, можливо, трохи забутим, виконували його музику і в нього навчалися. Розкажіть про перші враження від знайомства з Романом Сімовичем.

Я боюся розчулитися. Мені навіть не віриться, що був такий період у моєму житті, коли я навчався в класах і аудиторіях у таких людей, як Микола Філаретович Колесса, мій вчитель диригування, Роман Аполлонович Сімович, мій вчитель із читання партитур, Станіслав Пилипович Людкевич, вчитель з аранжування, Дезидерій Євгенович Задор, вчитель з інструментування. Крім того, такі крупні світлі розуми і музикантські душі, як професор Лєкгер, професор Едельман, Павло Кармалюк. Спогади завжди викликають якусь сентиментальну сторінку. Це покоління музикантів, які здобули ґрунтовну, не тільки фундаментальну професійну, але й гуманітарну освіту у кращих європейських вузах – Празі, Варшаві, Берліні, – це люди, які в оригіналі читали Канта, Гайдеґґера, Форліта. Роман Аполлонович Сімович (я особисто не був свідком, Лариса Бобер сказала) в оригіналі читав уривки Іліади Гомера, володів усіма мовами.

Пригадується відразу такий скромний, елегантно і смачно одягнений пан похилого віку. Він ходив дуже повільно, говорив із великими паузами, тихо – але було завжди зрозуміло, чи він схвально відноситься до того, що ти робиш, чи критично.

Одна частина тої інтелігенції того періоду опинилася по той бік океану. Роман Аполлонович належав до тих митців, які потрапили під тернову парасольку цензури колишньої радянської влади. Відчуття тої терновості було завжди помітне в його творчості. Якщо би можна було перевести образ, який він справляв на мене, і рефлективно поєднати з музикою, то його музика була його портретом. Євгеністика вважає кінцевою метою осягнення внутрішньої тиші. Від природнього стану Романа Аполлоновича робилося враження, наче він весь перебуває у цій тиші. Щось подібне у творчості я зустрічав ще у музиці Мортона Фельдмана. Коли Канчелі хвалили і казали “Гия Александрович, Вы – гениальный композитор!”, він завжди відповідав: “Ну что вы, господа? Я пишу тихую и печальную музыку”. Ті, кого я назвав і Роман Аполлонович – це люди, у яких тиша була станом.

Якщо говорити про музику, я навмисне не вживатиму книжкових термінів на позначення його стилістики. Скажу тільки, що музика Сімовича на мене справляла враження інтроверта за психоустроєм, який з експресивним поглядом на об’єктивний світ всередині своєї творчої особистості творить потік, який ми чуємо як музику, у якій впізнається потік романтичний з етнографічно впізнаваним ландшафтом. Ось така риса його музики є для мене повною характеристикою його, як творця.

Він не був у захваті від мого вміння читати партитури, але я старанно працював і якихось критично крайніх виразів на свою адресу не чув, але і особливих похвал теж не ні. Мені, на жаль, тільки один семестр довелося навчатися: потім він захворів, наступного року вже не викладав – і мене призначили до Ісаака Ізраїльовича Паїна. Ця фотографія нагадує про страх, який я пережив, коли мені, двядцятишестилітньому молодому диригентові, доручили “Сьому симфонію” Романа Аполлоновича. Тоді, пригадую, я відкрив партитуру і здивувався, що через кожні чотири такти інший метроном, у той час як зазвичай у класично-романтичних симфоніях він визначається на цілу частину. Взявши метроном я зрозумів, що це діла не вирішує, адже під метроном неможливо будувати музику, і подзвонив до композитора, кажу: “Романе Аполлоновичу, мені випала честь диригувати Вашу “Сьому симфонію”, але маю складність з тим, як трактувати постійні зміни метронома”. Він запропонував зустрітися і поговорити. Ми зустрілися на вулиці Чайковського у Спілці композиторів. Дещо я йому награв із симфонії, дещо наспівав. Для мене по сьогоднішній день є великою похвалою його слова: “Ви правильно все зрозуміли. Забудьте про той метроном. Це я написав про всяк випадок, якби комусь було гостро потрібно”. Цим він справив на мене величезне заохочувальне враження, і я приступив до вивчення партитури. Хвилювання було безмежне, тому що, Сімович, по-перше, мій вчитель; по-друге, він – поважна, всіма шанована людина, а я – молодий і ще не вельми досвідчений диригент. Після виконання він йшов на сцену, а я – йому назустріч, ми потисли руки – і я відчув, що, мабуть, зробив щось добре.

Інші твори – шосту, п’яту, четверту симфонії. Я пам’ятаю тільки з четвертої, яку грали на пленумі. (А тоді пленуми були щорічним музикантським явищем, їх присвячували окремо львівським, всеукраїнським і союзним композиторам. Через те, що на кожному з пленумів треба було виконати твори всіх композиторів, музиканти часто виконували симфонії не повністю або тільки окремі частини).

Так що я познайомився, можна сказати, з більшою частиною симфоній Романа Сімовича і дуже відповідально до них ставився. Думаю, я виконав їх із негіршим результатом, ніж “Сьому симфонію”, хоч Роман Аполлонович, у зв’язку з проблемами зі здоров’ям, був не на всіх концертах. Ось такі короткі мої спогади – завжди хвилюючі, зворушливі; вони збуджують найглибші сентиментальні музикантські сторінки, які я дуже часто згадую.

Є думка, що між ранньою і пізньою творчістю, зокрема від першої до сьомої симфоній, музична мова Сімовича стає більш “плакатною”, “трафаретною”, не хочу сказати “соцреалістичною”, але з тяжінням до єдиного кантівського імперативу з героїчним духом. Якщо Ви мали змогу диригувати більш ранні і більш пізні твори, то чи прослідковуєте Ви якусь еволюцію чи зміну, бо все-таки він був затиснений у тодішньому режимі, і можливо, десь (це я собі так думаю) проривалися якісь його творчі пошуки, які ймовірно не могли проявитися у повному обсязі?

Говорити про музику не слухаючи її – доволі складно, тим більше Ваше питання стосується того, що було у моєму житті 35-40 років тому. Як я згадував напочатку нашої розмови, Роман Аполлонович був представником покоління митців, які здобували освіту в західних вузах; мистців, які головно виховувалися на класично-романтичних традиціях європейської музики, – і всі були ретрансляторами цих принципів на українське підґрунтя (під “підґрунтям” я розумію “мелос”), всі суворо дотримувалися форм західноєвропейської класично-романтичної музики.

З тим, що Ви запитали, я можу погодитися в тій мірі, що це стосується більше гармонії. Наближення гармонії до, не хочу сказати “авангардних тенденцій” – але ускладнення, спостерігається. Тим не менше, він залишається дуже монолітним не тільки у своєму внутрішньому устрої, але і в сприйнятті того, що ми називаємо “об’єктивною реальністю”, і завжди є інтровертом. Це не означає нічого поганого, крім одного – ця категорія мистців меншою мірою опускає відхилення від чогось усталеного. Вони з невеликою охотою реагують на якісь зміни, але не через свою консервативність, а саме психофізичну конструкцію, що дозволяє їм почуватися комфортно. У їхній творчості це відбувається у дуже пізнаваних формах і структурах. Тому я можу допустити, але не з цілковитою певненістю, що таке в нього спостерігається. Сімович дуже цілісний у своїх творчих принципах.

Більш провокативне питання: у нас є партитура “Сьомої симфонії”, з якою Ви диригували. Якщо ми її зараз візьмемо до рук, можливо Вам пригадаються якісь моменти, коли або Сімович щось Вам радив чи ви якось по-особливому виконували цю музику?

Якраз те, про що я говорив – нескінченно постійні зміни метроному мають в собі певну логічність і обов’язковість до виконання, інакше цілісний потік музики, який всередині себе дуже змінний, втратиться, а натомість з’являться механістичність і поверховість. Романтичність полягає не в тому, що темп часто міняється. Романтичність – це та річ, яка є всередині музики, всередині самого звуку і всередині фрази, не стільки на поверхні.

Роман Аполлонович належав до тих авторів, які ніколи не підбігали до сцени і не казали: “тут неправильно”, “прошу швидше / повільніше”. Коли він був на репетиціях, то його найбільше побажання звучало так: “у другій частині могло би бути трошечки повільніше”. У 26-27 років музиканти прагнуть до чогось швидшого, красою повільних темпів людина милується пізніше. Якихось спеціальних зауважень в Сімовича не було. Звісно, є певна епізодичність, можливо фрагментарність, але якщо дотримуватися усіх позначок, які зробив Роман Аполлонович, то фрагментарність зникає.

Мистецтво поєднання деталей – одне з найважливіших завдань диригента: поєднати не тільки групи, а думки. У якійсь мірі, можливо, є такі, особливо у фіналі. Фінал дуже проблематичний з точки зору форми. Він весь танцювальний, але є місця, де обов’язково треба грати повільніше, а метроном сам не записаний. Коли я зіграв повільніше, пам’ятаю, він сказав: “Тут Ви самі собі так сподобали, що має бути повільніше, але все прослуховується”, мова про цю 109 цифру партитури, Там внизу кларнет, якщо взяти L’istesso tempo, то кларнет у нижньому регістрі починає трішечки “бубніти” і “змазується”. Але друга частина – плакати хочеться.

У якому році Ви виконували “Сьому симфонію” Сімовича?

Не можу згадати, але то десь було відразу після… Я би міг визначити, якби я знав його рік народження.

1901.

Отже, на початку 1990-х років.

У Сімовича, мабуть, було багато різних студентів. Очевидно, з багатьма з ними Ви контактували. Яке загалом було враження у молодшого покоління від Сімовича? Який приклад він їм подавав?

Боюся помилитися у прізвищах композиторів, які в той час навчалися. Знаю, що всі були вражені інтелігентністю, теплотою, людяністю, терпеливістю і обов’язковістю Романа Аполлоновича. Це людина, яка ніколи не запізнилася на лекцію; ніколи ні на кого не підвищувавала голосу. Як я вже згадував, найтепліші спогади про нього – у Лариси Бобер, яку він, як фахівця і талановиту людину, дуже любив. Комплекс усіх його рис завжди викликав величезну симпатію – і не тільки в тих, хто вчився в нього.

Розумієте, коли коридором йшов Роман Аполлонович, чулася текуча хода, було видно, що крокує людина старшого віку, він ніби “плив”. Усе робив дуже повільно, дуже стримано – і завжди з “трубкою”. Навіть коли вона гасла або закінчувався тютюн, то він продовжував її тримав в руках – і вона йому дуже пасувала. За запахом люльки можна було визначити, що є або Роман Аполлонович, або Криштальський. Це дві людини, які курили вишукані тютюни, і або люльку, або сигару. Завжди коротка, із вигнутою формою, темно-вишневого кольору люлька йому дуже пасувала. Микола Філаретович Колесса, до речі, так само [любив люльки] і подарував мені п’ять. Я сім років курив люльку із вишуканими тютюнами, бо мені хотілося бути подібним до вчителя (сміється).

Тому на Ваше запитання я відповім так: мабуть, ніколи не було людини, яка б у спогадах про Сімовича мала хоч крихту невдоволення або образи. Роман Аполлонович був людиною, яка завжди по собі залишала повагу, теплоту, шану, культуру й аристократичність.

Моє останнє питання більш філософське, можливо і без відповіді. Як Ви думаєте, чому музику Сімовича зараз майже не виконують?

Я думаю, що відповідь криється в тому, як я на початку охарактеризував Романа Аполлоновича. Це була людина тиші. Сучасний світ живе здебільшого за рахунок самовибухів, або якихось протуберанців, у яких породжується необхідність бути відомими, впізнаваними. Є така закономірність: чим більше людина собою щось являє, тим вона менше себе пропагує. Ви ніколи не побачите, щоб людина атлетичної будови заходячи у трамвай когось відштовхнула – відштовхують завжди маленькі люди. Ви ніколи не побачите біля смітника сенбернара, тільки дворняжок, тому що той сидітиме здалеку і помиратиме з голоду, але туди не підійде.

Знаєте, якось друзі Антона Брукнера в нього запитали: “Чому ти не виконуєш свої симфонії, а тільки пишеш і складаєш їх на полицю?”, на що той відповів: “Дорогенькі мої, симфонія є завершеною тоді, коли вона не тільки в партитурі, але і в поголосниках. Колись знайдеться людина, яка захоче їх виконати – і буде виконувати”. От Роман Аполлонович належить до людей, які за своєю природою і устроєм практикують тишу, і ця тиша втілена в музиці. Він ніколи себе не пропагував.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
  • Роман Филипчук
  • Іван Остапович
  • музика

показати всі приховати



Джерело статті: “https://zaxid.net/simovich__lyudina_shho_spoglyadaye_tishu_n1515246”

Аналитика